понедельник, 12 ноября 2012 г.

Я з самого дитинства мріяла про письменницьку кар’єру, а потім стала вчитись там, де нам так і заявили, що наша єдина професія – це робота з текстами. І все було б чудово і радісно, якби не один маленький, але неприємний наслідок: поєднання цих двох факторів призвело до того, що я тепер практично будь-який текст сприймаю, як роботу. Можна сміятись, але єдиний рід літератури, який все ще функціонує у моєму особистому всесвіті виключно для того, щоб приносити задоволення – це фанфіки. Я чітко знаю, чого хочу від них, і це – підтримання і підсилення певної емоційної реакції, яку і так викликає у мене той чи інший твір чи ті чи інші персонажі; якщо фанфік хороший, то він дає цю емоційну реакцію – власне, те, що є задоволенням від читання і заради чого читають нормальні люди (хоча, читаючи їх, я, певна річ, почуваюсь винною, тому що усвідомлюю, що в цей час мала б займатись чимось більш корисним). 
Все інше, включаючи художню літературу – так чи інакше, але робота. Вони оцінюється з точки зору користі. Останній рік-два я набагато більше, ніж колись раніше (і навіть більше, ніж художньої літератури) читаю наукової літератури – я маю на увазі, для себе, а не програмної. Мені це цікаво, подобається, але, певна річ, основна мета – отримати знання, підвищи свій інтелектуальний/професійний/етс рівень. З художньої літературою те ж саме: якщо я читаю класику, то я неодмінно думаю про те, що тим самим я, з одного боку, підвищую свою ерудицію, з іншого – прокачую літераторські скіллзи, дивлячись, як це робили ті, хто чогось досягнув; якщо ж це якісь популярні речі, то тут читання мотивується все тією ж ерудицією і бажанням бути в курс справ, ну, як люди новини читають. 
Це печально, насправді, що я все ще люблю літературу – але не можу любити її, як раніше, безкорисливо, не задумуючись про те, що я отримаю від неї і, відповідно, не фільтруючи настільки жорстко, що мені зараз “треба” читати, а що краще відкласти, бо воно мені дасть менше.

воскресенье, 4 ноября 2012 г.

В дитинстві я терпіти не могла українську. Мені зовсім не подобалась мова, я не знала, навіщо мені її вчити, більше того - я просто не бачила нічого привабливого в її звучанні. В другому класі, вперше попавши на олімпіаду, я почула, як говорила українською вчителька мови з якогось села - і тоді зі здивуванням зрозуміла, як же красиво, чорт забирай, звучить ця мова. Тому я невимовно люблю, як говорять у Львові - у них українська специфічна, багато в чому відступає від того самого "полтавського діалекту", яким говорять хіба що викладачі мови, але у них вона звучить органічно і прекрасно якраз завдяки цій специфічності. 
В Пітері у мене сталось приблизно те ж саме з російською. Деякі мої знайомі зовсім не чують відмінності між тим, як говорять російською росіяни й українці, я ж приїжджих росіян чую просто на підльоті, мені ріже вухо, як вони говорять. Але тільки в Пітері я зрозуміла, наскільки красиво може звучати повсякденна російська мова, якщо вона звучить правильно. У пітерців (особливо чоловіків, хоча і жінок теж) навіть тембр інакший, ніж у російськомовних українців: їхні голоси звучать вище, дзвінкіше, в чомусь чистіше в той час як наші - більш глухо, м'яко, притлумлено. 
Це як з американським і британським акцентами: і там, і там англійська, в американському варіанті вона зберігає свою функціональність, але просто слухати мені приємно лише британську. Здається, аудіальну естетичність мова зберігає виключно на своєму грунті. Шкода, що в Києві (та й в Запоріжжі, чого уж там) не вміють розмовляти ані тією, ані тією - після поїздок чи то у Львів, чи то у Пітер, розумію, як мені не вистачає простого людського аудіального кайфу на вулицях.