Я з самого дитинства мріяла про письменницьку кар’єру, а потім стала вчитись там, де нам так і заявили, що наша єдина професія – це робота з текстами. І все було б чудово і радісно, якби не один маленький, але неприємний наслідок: поєднання цих двох факторів призвело до того, що я тепер практично будь-який текст сприймаю, як роботу. Можна сміятись, але єдиний рід літератури, який все ще функціонує у моєму особистому всесвіті виключно для того, щоб приносити задоволення – це фанфіки. Я чітко знаю, чого хочу від них, і це – підтримання і підсилення певної емоційної реакції, яку і так викликає у мене той чи інший твір чи ті чи інші персонажі; якщо фанфік хороший, то він дає цю емоційну реакцію – власне, те, що є задоволенням від читання і заради чого читають нормальні люди (хоча, читаючи їх, я, певна річ, почуваюсь винною, тому що усвідомлюю, що в цей час мала б займатись чимось більш корисним).
Все інше, включаючи художню літературу – так чи інакше, але робота. Вони оцінюється з точки зору користі. Останній рік-два я набагато більше, ніж колись раніше (і навіть більше, ніж художньої літератури) читаю наукової літератури – я маю на увазі, для себе, а не програмної. Мені це цікаво, подобається, але, певна річ, основна мета – отримати знання, підвищи свій інтелектуальний/професійний/етс рівень. З художньої літературою те ж саме: якщо я читаю класику, то я неодмінно думаю про те, що тим самим я, з одного боку, підвищую свою ерудицію, з іншого – прокачую літераторські скіллзи, дивлячись, як це робили ті, хто чогось досягнув; якщо ж це якісь популярні речі, то тут читання мотивується все тією ж ерудицією і бажанням бути в курс справ, ну, як люди новини читають.
Це печально, насправді, що я все ще люблю літературу – але не можу любити її, як раніше, безкорисливо, не задумуючись про те, що я отримаю від неї і, відповідно, не фільтруючи настільки жорстко, що мені зараз “треба” читати, а що краще відкласти, бо воно мені дасть менше.
