Лондон, 15.01

15, Вестминстерское аббатство и Сент-Пол

(емоційне з блокнотику)

Вестмінстерське абатство абсолютно неймовірне.

Там дуже-дуже красиво, і чимось воно все одно відрізняється і від Риму, і від Флоренції.

Зовсім біля входу там лежать Дарвін і Ньютон. Є “куточек поетів” – Остін, Діккенс, Байрон. А взагалі-то там – всі королі і королеви. Багато окремих каплиць, саркофаги. А ще сади. Яка там зелена трава і листя! Ніби квітень. Сади, правда, швидше можна назвати галявиною, але там дуже спокійно – розумію, чого ченці там відпочивали. 

І ми потрапили на службу. Там є брошурки з регламентом – хто що робить, коли священик говорить або щось робить, коли паства – і текстом молитов. Ми трошки запізнились і підійшли якраз к потисканню рук – знаєте, ця традиція, яку я бачила і в католицькому храмі, коли всі присутні просто повертаються і потискають одне одному руки, до кого можуть дотягнутись, іноді говорять щось хороше, іноді просто усміхаються – всі усміхаються. Дивовижно, як так, що Вестмінстер є туристичним центром, але залишається дієвим храмом – і в цьому нема дисонансу, але є відчуття… ну, присутності, да. Ця особлива атмосфера справді хороших храмів, коли нівелюються конфесійні бряскальця, і храм стає відчувається як місце, де люди і правда намагаються вийти в трансцендентне (не важливо, чи вдається це), а не просто, для галочки. І там було перше в моєму житті причастя. І, боже, там справді є цей настрій, відчуття – піднесення. Там є Бог, і там є любов, зв’язок, що встановлюється між присутніи. Коли потискають рухи, всі усміхаються. Є тепло.

Господи, який же прекрасний Вестмінстер, і ззовні теж. Сьогодні те саме небо Лондона, яке могло снитись. Темно-сірі низькі хмари над Біг Беном і парламентом, і в них – просвіти, яскраві промені, пляма світла, що сходить вниз як на іконах. Після Вестмінстеру це піднесення – не захоплення першого побачення, а щось більш спокійне, але і глибше, щось від міста, щось від Абсолюту, щось ближче до любові, до того відчуття, що залишається глибоко, забирає серце, міняє; щось від знання, що тепер я буду вічно любити це місто, ніби банальне, затерте, рознесене на міліони чужих картинок, але все ще від іншої реальності, недоступної словам, від тієї, де “Бог у дощі”, і нібо натягнуто його рукою – темне, низьке, небо Лондона, під яким хочеться творити і любити.

Вышеприведенные излияния писались в Маке возле Лондон Ая, собственно после Вестминстера, в блокнотике на коленке; после этого мы пошли еще в Сент-Пол. Там впечатляет даже не столько сам храм, как крипторий под ним. Там очень много про погибших в войнах, и, поскольку я все еще была в сильно вздернутом состоянии после Вестминстера, я ходила там, слушала аудиогид про то, что это делается ради памяти и подчеркивания ужасов войны, и меня откровенно тянуло на слезы. 

Нам повезло на служителей: в Вестминстере, когда мы уже совсем в конце не могли разобраться, как выйти, подошли к служителю, седому такому дядечке с обаятельной улыбкой – он порасспрашивал нас, все ли мы видели, а там были? а там? – выход там, поверните налево, а, впрочем, нет, давайте я вас проведу – его улыбка была будто завершающим аккордом, росписью вселенной под документом, удостоверяющим, что эта реальность действительно прекрасна и изумительна; в Сент-Поле, когда мы поднялись из криптории, служитель уже сам подошел к нам и спросил, были ли мы на галерее, я сначала подтвердила, потом поняла, что галерея – это опоясывающий купол «балкончик» и нет, не были – как раз успеваете, еще три минуты – сказал он, и мы чуть не побежали ко входу, в рекордный срок преодолели длиннющую лестницу наверх (спускались мы по-моему вдвое дольше) и попали таки последними наверх, под купол – оттуда потрясающий вид снизу.

Впрочем, если уж говорить про виды, то Сент-Пол вообще щедр на них: что говорить про вид с реки, с Миллениум-Бридж, особенно вечером, когда его купол подсвечивается и действительно все еще задает всю линию рельефа вокруг; но впервые мы шли к нему по Флит-стрит, которая, кстати, очень мне полюбилась (ближе к станции Temple там посреди проезжей части стоит очень милая статуя дракончика) – но тогда Сент-Пол будто прорисовывался, прояснялся в ее конце, и над ним было все то же лондонское небо, к нему ехали эти чертовы красные автобусы – вообще едва ли было что-то лучше, чем первый момент, когда из-за какого-то дома впервые показываются очертания, край стены или купола Того Самого, что ищешь; буквально на подступах к Сент-Полу я к тому же увидела указатель налево на Бартс и Олд Бейли. Не скажу, что внутри там слишком уж красиво или пышно, по крайней мере по сравнению с Вестминстером – нет, но ночью есть мало что столь же красивого, как его купол.

Два утра ездила в забитом метро, смотрела на лица стариков и старух и думала, что в лондонском метро их почти нет - там больше молодые люди, и я рассматривала их, рассматривала балетки женщин и по-шерлоковски завязанные шарфы мужчин (их и правда очень много). Там были потрясающе просто красивые мулатки (одну такую мы увидели еще по дороге из Хитроу, она сидела с распущенными длинными волосами, слегка подкрашенная, безумно красивая, в черном пальто, с пакетом и сумочкой - и в ярких кедах) и чуть менее, но все же очень милые китаянки.