Мало що у світі здатне вицідити з мене стільки високоякісної отрути, як самовдоволене дилетантство (на цьому місці мені хочеться почати писати пафосними обрубками а-ля Паланік в якості міри запобігання пафосного ж словопотоку).

Коли хтось малює/фотографує/пише так, що мені було б соромно навіть показати – і вважає себе великим художником/фотографом/письменником. Коли несуть «в маси» бездарні скетчі/кадри/фрази/рими. Коли ображаються, що їх не цінують. Коли їх таки хвалять люди без натяку на смак (ім’я їм легіон), роздуваючи гординю авторів. Коли тим не вистачає розуму просто подивитись, як роблять інші, порівняти себе не з да Вінчі або Булгаковим, а хоча б з таким же от самовиродком від масового безкультур’я, і оцінити себе тверезо, а не «мама і два з половиною друга-десятикласника говорять, що я справжній творець».

Напевно, в цьому моєму роздратуванні є щось від заздрості: ще б пак, поки ти тут жопу рвеш, хтось вже зі значно меншими часо-нерво витратами досяг повного дзену, гармонії зі всесвітом і впевненості у власній геніальності. Є, чому позаздрити. Але брати здоровий приклад чомусь не тягне. 

Ніколи не знаю, як розповідати відсутнім про тутешні справи. Я просто не можу повірити, що ті, хто кудись поїхав, можуть перейматись подіями тих, хто залишився. За своїм досвідом знаю – переймаються, ще й як. А от повірити все одно не можу.

Від’їзд – це розрив, це як маленька смерть. Реальність міняється, а разом з нею обов’язково має мінятись і людина. На новому місці зранку завжди прокидається хтось інший, той, хто є частиною цього, а не старого світу, і повідомлення «звідти» можуть бути цікаві хіба що відсторонено-інтелектуально – але не емоційно. Повертаючись, людина ніби знов влізає в стару шкурку емоцій і реакцій, облишену десь на кордоні в бік «туди» - тому нічого по-справжньому не міняється. Але поки ця шкурка валяється під якимсь кущем на захаращеному вокзалі посеред поля між «тут» і «там», годі й сподіватись, що той, кому ти вимушений розповідати про себе (бо питають, невідомо, навіщо) – справді та людина, з якою ти знайомий. Відстань між «тут» і «там» навряд чи вимірюється в кілометрах. 

Почати писати після тривалої перерви – напевне, те ж саме, що повертатись у спорт. Ніби і кінцівок менше не стало, і пам’ятаєш, як треба – а зробити вже не можеш. Тому тренуватимусь на кішках – хоча, може навіть і не стільки в тому, щоб писати, а в тому, щоб писати про себе.

Для мене все починається зі страху – і їм же і закінчується. Нещодавно я усвідомила, що для мене цілодобово і без вихідних працюють не тільки страх чистого листа (цей якраз в меншій мірі, подумала я і тиждень збиралась створити ворд, щоб намалювати цей запис) і загальнолюдський (чи, може, загальноперфекціоністський) страх налажати, а ще й страх говорити про те, що мене справді цікавить, непокоїть, змушує боліти – що, власне, і складає мене. Без цього нічого вартісного не вийде, але це здається мені занадто особистим, про що я можу говорити або з дуже близькими, або, навпаки, з тими, хто якомога далі і уж точно не зможе використати жодне слово проти мене у суді.

Колись я писала для другої категорії, потім з’явилась перша, і замість того, щоб писати, я стала говорити (хоча і теж не завжди вдало, кухонні пісні о третій ночі виходять більш переконливо). Тепер от треба якось знов привчатись, тому що поки мене лякає шалено одна думка про те, що я напишу щось своє, і це будуть читати люди, з якими мені потім, дивлячись їм в очі, обговорювати природу/пиво/Платона. Не розповідати ж своїм персонажам, які і так років п’ять валандались на задвірках свідомості: потерпіть, товариші, ще трошки, я сходжу побалакаю за життя, а потім повернусь, ви там поки самі випрошуйте у ноосфери Нобелівську премію для себе, чому для себе, ну а не для мене ж, я ж не про себе, а про вас збираюсь писати, ну і що, що життя в вас не буде, і не таке трапляється…

Так що можна вважати цю спробу тренуванням інтелектуального і душевного ексгібіціонізму. На щастя, моє душевне дуже рідко напряму корелюється з подієвим, тому всі імена і події є невигаданими, але кого це цікавить. Чи буде це читатись кимось з тих, кому мені в очі з Платоном, мені, в принципі, байдуже – головне, щоб я привчилась до самої цієї можливості і навчилась писати, не зважаючи на це.