Ніколи не знаю, як розповідати відсутнім про тутешні справи. Я просто не можу повірити, що ті, хто кудись поїхав, можуть перейматись подіями тих, хто залишився. За своїм досвідом знаю – переймаються, ще й як. А от повірити все одно не можу.

Від’їзд – це розрив, це як маленька смерть. Реальність міняється, а разом з нею обов’язково має мінятись і людина. На новому місці зранку завжди прокидається хтось інший, той, хто є частиною цього, а не старого світу, і повідомлення «звідти» можуть бути цікаві хіба що відсторонено-інтелектуально – але не емоційно. Повертаючись, людина ніби знов влізає в стару шкурку емоцій і реакцій, облишену десь на кордоні в бік «туди» - тому нічого по-справжньому не міняється. Але поки ця шкурка валяється під якимсь кущем на захаращеному вокзалі посеред поля між «тут» і «там», годі й сподіватись, що той, кому ти вимушений розповідати про себе (бо питають, невідомо, навіщо) – справді та людина, з якою ти знайомий. Відстань між «тут» і «там» навряд чи вимірюється в кілометрах.