Починати текст - все одно, що блювати похмільним ранком, коли у шлунку не залишилось навіть мінеральної води, навіть і жовчі уже, здається, теж - так, самий лише гіркуватий присмак чергової змарнованості. О, цей смак я знаю досконало!

Проте, чи не так починається кожне оповідання про власне життя? Хочуть того автори чи не хочуть, але щоразу, коли вони сідають у колі друзів і починають говорити про те, що з ними сталось, жодне дешеве вино (та й дорогий ром, не думайте) не здатен заглушити цей мерзенний присмак, тому що той факт, що ти от сидиш тут і мелеш язиком, означає - все. Все вже закінчилось. Все цікаве, все те, про що варто розповідати, про що хотів би розповідати, що має хоч якесь значення - закінчилось, якщо у тебе є хоч якийсь час і бажання патякати про це.

Не буває щасливих спогадів у тих, хто розповідає, як би самі вони не хотіли іншого. Щасливі спогади - казочка для тих, кому занадто страшно зізнатись хоча б самим собі, що для них все скінченоє, баста, гейм овер. Коли життя вирує довкола тебе, ти просто не згадуєш. Коли життя закінчилось, це не буде щасливим спогадом, це буде смердючим трупом чергової втрати - так, може, і він колись перетвориться на квітку світлого майбутнього, нового повороту, нової історії, але… Ну ж бо, тащіть своє вино. Ну і гидота, а. Проте, сьогодні я мазохіст, так що навіть це на краще. 

Сьогодні я розповідатиму.