вторник, 28 августа 2012 г.

Философия приводит к достаточно неутешительным мыслям о том, что патриотизм - чувство настолько же иррациональное, как и семейная любовь. Я не стала любить свою страну или свой язык меньше, чем пару лет назад, но теперь я уже не могу ни внятно обосновать это, ни тем более считать безусловной ценностью. Государство как общественный институт и "родина" как отношение конкретного человека к этому государству не имеют не только метафизического, но и, по большому счету, этического смысла - по крайней мере, я не знаю ни одной приемлемой для меня философской системы, которая этот смысл могла бы обосновать; смысл этой любви остается на уровне "я здесь вырос, я много чего тут получил, это мое" (что с таким же успехом относится в первую очередь как раз к семье). Но семьи бывают разные, государства, ясно, тоже; если эта любовь к родине не имеет определенного трансцендентного смысла и является чувством того же порядка, что и любовь к семье, то она не может быть высшей ценностью (мы расстаемся с родителями, мы даже имеем право не любить их, если как родители они были слишком плохи), не может быть важнее истины/добра/справедливости. Вот например закон о региональных языках искренне возмущает меня, он потрясает меня эмоционально, мне хочется это изменить, а рациональная, холодная, противная в чем-то часть спрашивает: ну и что? Да, это имеет ужасные последствия для украинского языка и государственности, но, в глобальных масштабах, какое имеет значение украинский язык и государственность? 
Как и формирование любой системы ценностей, этот вопрос в каком-то смысле очень практичный, ибо определяет вполне конкретные действия: например, ходить ли на митинги (если бы ситуация была вроде российской, когда под ударом была бы именно справедливость и человеческое достоинство, то ответ был бы однозначно положительным, а когда под вопросом исключительно национальные ценности вроде языка?), писать ли по-украински и в перспективе издаваться ли здесь (если беллетристика, то, допустим, да, потому что абсолютный максимум пользы, которую я смогу принести - это расширить ассортимент украинской литературы; а вот если, допустим, я напишу что-то научное/философское, о чем мне будет важно рассказать как можно большему количеству людей - должна ли быть приоритетом поддержка национального или то, что я считаю полезным для истины/морали как таковой?), в конце концов, работать ли и жить здесь, если истине/красоте/добру я смогу лучше послужить в другом месте и другими способами, которые, возможно, ничем не помогут моему государству? Когда речь идет о том, что та или иная власть поступает несправедливо, отстаивать эту справедливость нужно вне зависимости от страны, но это уже, пожалуй, не территория философии или даже литературы, и это опять же не патриотизм как любовь к конкретной стране, это любовь к справедливости. То же, что касается культуры, языка, государственности - под вопросом. 
Мне искренне жаль, что я, по крайней мере, пока, не могу найти философского обоснования своему патриотизму, а без этого происходит определенный когнитивный диссонанс, мои системы ценностей вступают в конфликт, и я не чувствую себя до конца правдивой и последовательной.

понедельник, 20 августа 2012 г.


Іноді (ну от зараз, наприклад) я просто боюсь іти спати, тому що завтра все почнеться спочатку. Все - в глобальному сенсі. Життя як таке. Безперервний день сурка, який не помічається тому, що вноситься певна варіабельність, але це ніби орнамент, елементи якого відрізняються тільки шириною ліній і декількома додатковими декоративними рисками-крапочками. Ані вирватись, ані змінити щось, ані навіть подивитись краєм ока, що у фіналі. 
Ні, моє життя не таке уж одноманітне - одноманітна я сама. Повторюються не події, не люди; там, у світі, все нібито рухається далі, вперед - але я залишаюсь та сама. Я проходжу по колу саму себе і ніяк не можу продовжитись. Мені здається - буває - що за день я роблю якісь кроки, що я росту; от прямо зараз мені видається, наприклад, що я все ж таки можу сісти і почати свій текст. Але на годиннику вже пів на п'яту, і мені треба спати, а завтра зранку це вже буду не я. Все скинеться, обнулиться, прокинусь не я теперішня, а я вранішня, і мені доведеться знов проходити цей шлях, доходити, дотягуватись до такої-себе - і то це трапляється дуже, дуже рідко. В такі дні, як сьогодні, я боюсь іти спати, але насправді нічого так і не роблю - не можу зробити - тому що мені все одно не вистачає чогось, я не встигаю дійти до фінішу; як, знаєте, в деяких іграх буває, коли практично проходиш раунд, уже бачиш, куди треба стрибнути, але в останній момент просто закінчується відведений час, і все треба починати спочатку?
На добраніч. Чи вже доброго ранку.

пятница, 17 августа 2012 г.


Как же надоело быть середнячком, нитонисейчиком: недостаточно талантливая, чтобы что-то написать, и недостаточно бездарная, чтобы окончательно отказаться от этого желания; недостаточно трудолюбивая, чтобы работать так, как надо, и слишком амбициозная, чтобы просто расслабиться; слишком склонна к богемному образу жизни, но слишком же думаю о будущем, чтобы в него уйти с головой; наконец, слишком рассудочная и холодная, чтобы эмоции приносили удовольствие или вдохновение, но недостаточно - для того, чтобы всерьез отправиться постигать дзен. 
Я просто не знаю, что я, я не могу толком качнуться в одну сторону, но это и не гармония, качели просто бултыхаются туда-сюда, и в тот момент, когда мне кажется, что вот-вот я дотронусь ногами до земли и задержусь меня вновь поднимает вверх и несет на другую сторону. По меньшей мере это просто утомляет, но вообще-то меня уже начинает укачивать. Тошнить от себя, попросту говоря. Где мои мятные конфетки?

среда, 1 августа 2012 г.

У мене в голові незмінно працює такий собі лічильник, конвертер людино-годин: задоволення, яке я отримую від спілкування, оцінюється порівняно з тією користю, яку я могла б отримати, якби в цей час почитала книжку/подивилась фільм/нарешті доприбирала в кімнаті/етс. Цей лічильник живиться від того, що я ні на секунду не можу забути, скільки вже втратила - і, відповідно, скільки втрачаю от прямо зараз. Я можу згаяти шалену кількість часу на абсолютно непродуктивні заняття доти, доки задоволення від людей перебільшує і заглушує відчуття втрати. А потім, якщо це змінюється... ну, я просто тікаю.

среда, 11 июля 2012 г.


Мало що у світі здатне вицідити з мене стільки високоякісної отрути, як самовдоволене дилетантство (на цьому місці мені хочеться почати писати пафосними обрубками а-ля Паланік в якості міри запобігання пафосного ж словопотоку).
Коли хтось малює/фотографує/пише так, що мені було б соромно навіть показати – і вважає себе великим художником/фотографом/письменником. Коли несуть «в маси» бездарні скетчі/кадри/фрази/рими. Коли ображаються, що їх не цінують. Коли їх таки хвалять люди без натяку на смак (ім’я їм легіон), роздуваючи гординю авторів. Коли тим не вистачає розуму просто подивитись, як роблять інші, порівняти себе не з да Вінчі або Булгаковим, а хоча б з таким же от самовиродком від масового безкультур’я, і оцінити себе тверезо, а не «мама і два з половиною друга-десятикласника говорять, що я справжній творець».
Напевно, в цьому моєму роздратуванні є щось від заздрості: ще б пак, поки ти тут жопу рвеш, хтось вже зі значно меншими часо-нерво витратами досяг повного дзену, гармонії зі всесвітом і впевненості у власній геніальності. Є, чому позаздрити. Але брати здоровий приклад чомусь не тягне. 

пятница, 6 июля 2012 г.


Ніколи не знаю, як розповідати відсутнім про тутешні справи. Я просто не можу повірити, що ті, хто кудись поїхав, можуть перейматись подіями тих, хто залишився. За своїм досвідом знаю – переймаються, ще й як. А от повірити все одно не можу.
Від’їзд – це розрив, це як маленька смерть. Реальність міняється, а разом з нею обов’язково має мінятись і людина. На новому місці зранку завжди прокидається хтось інший, той, хто є частиною цього, а не старого світу, і повідомлення «звідти» можуть бути цікаві хіба що відсторонено-інтелектуально – але не емоційно. Повертаючись, людина ніби знов влізає в стару шкурку емоцій і реакцій, облишену десь на кордоні в бік «туди» - тому нічого по-справжньому не міняється. Але поки ця шкурка валяється під якимсь кущем на захаращеному вокзалі посеред поля між «тут» і «там», годі й сподіватись, що той, кому ти вимушений розповідати про себе (бо питають, невідомо, навіщо) – справді та людина, з якою ти знайомий. Відстань між «тут» і «там» навряд чи вимірюється в кілометрах. 

Почати писати після тривалої перерви – напевне, те ж саме, що повертатись у спорт. Ніби і кінцівок менше не стало, і пам’ятаєш, як треба – а зробити вже не можеш. Тому тренуватимусь на кішках – хоча, може навіть і не стільки в тому, щоб писати, а в тому, щоб писати про себе.
Для мене все починається зі страху – і їм же і закінчується. Нещодавно я усвідомила, що для мене цілодобово і без вихідних працюють не тільки страх чистого листа (цей якраз в меншій мірі, подумала я і тиждень збиралась створити ворд, щоб намалювати цей запис) і загальнолюдський (чи, може, загальноперфекціоністський) страх налажати, а ще й страх говорити про те, що мене справді цікавить, непокоїть, змушує боліти – що, власне, і складає мене. Без цього нічого вартісного не вийде, але це здається мені занадто особистим, про що я можу говорити або з дуже близькими, або, навпаки, з тими, хто якомога далі і уж точно не зможе використати жодне слово проти мене у суді.
Колись я писала для другої категорії, потім з’явилась перша, і замість того, щоб писати, я стала говорити (хоча і теж не завжди вдало, кухонні пісні о третій ночі виходять більш переконливо). Тепер от треба якось знов привчатись, тому що поки мене лякає шалено одна думка про те, що я напишу щось своє, і це будуть читати люди, з якими мені потім, дивлячись їм в очі, обговорювати природу/пиво/Платона. Не розповідати ж своїм персонажам, які і так років п’ять валандались на задвірках свідомості: потерпіть, товариші, ще трошки, я сходжу побалакаю за життя, а потім повернусь, ви там поки самі випрошуйте у ноосфери Нобелівську премію для себе, чому для себе, ну а не для мене ж, я ж не про себе, а про вас збираюсь писати, ну і що, що життя в вас не буде, і не таке трапляється…
Так що можна вважати цю спробу тренуванням інтелектуального і душевного ексгібіціонізму. На щастя, моє душевне дуже рідко напряму корелюється з подієвим, тому всі імена і події є невигаданими, але кого це цікавить. Чи буде це читатись кимось з тих, кому мені в очі з Платоном, мені, в принципі, байдуже – головне, щоб я привчилась до самої цієї можливості і навчилась писати, не зважаючи на це.